Не секрет, що в Польщі є потужна українська діаспора, а там, де є попит, є і пропозиція. Щотижня на регіональному телеканалі «TVP Bіałystok» мігранти чи україномовні поляки мають можливість подивись програму «Український перегляд». Продюсер цієї програми − Єжи Місіюк – розповів нам про свій досвід роботи в ЗМІ, нюанси журналістики в Польщі, фемінітиви та українських мігрантів.

Чому Ви вирішили пов’язати своє життя з журналістикою?

Я пішов в журналістику, тому що не було кому цим зайнятись. За освітою я юрист.  Було побоювання, бо у повоєнний час українці в Польщі були нецензурованими, це була національна меншина, яку переслідували. Подібно як німці в Польщі, які до 1991 року не визнавались. А зараз це найбільша в Польщі діаспора. На другому місці, по моєму, українці. Тоді заявити про себе, як про українця, було ризиковано.

Тоді заявити про себе, як про українця, було ризиковано.

Я не кажу, що я був герой, звісно було боязно. Ми вирішили зробити програму для українців і боялись що нам заборонять випустити її в ефір. Але нам дали дозвіл за умови, що буде літературне українське мовлення, а не «хохлацьке», тобто говірка. А я тоді не знав літературної мови. Але так сталось, що я потрапив в Україну на стажування і там вивчив мову.

На якому телеканалі Ви працюєте?

Я є продюсером на місцевому регіональному телебаченні, канал «TVP Bіałystok». Така система є в Польщі –  каналів є 16, а у Білостоці один з них. На хвилях однієї станції моя програма виходить у межах 14 хвилин на тиждень. Це не мало. Ми не робимо матеріали про цілу країну, а тільки про події, які відбуваються в межах одного району. Аудиторія не велика – біля ста тисяч. Більшість українців говорять, що вони поляки чи білоруси. Українська нацсвідомість стосується інтелігенції. Серед простих людей українців нема. Тільки інтелігенти заявляють про своє походження.

Що саме висвітлює Ваша програма?

Ми говоримо про українську  національну меншину в нашому районі – в Підляському воєводстві. Ми висвітлюємо  не тільки події в Україні. Загалом,  в контексті участі поляків, наприклад, наші люди були на Майдані і ми говорили про це. Ми займаємось проблемами не українців, а української національної меншини.

В Україні далеко не всі журналісти мають фахову професію, тому диплом журналіста вважають необов’язковим. Чи бракувало Вам диплому журналіста?

Ні, за весь період моєї роботи не бракувало. Зараз я розумію, що певні теоретичні знання не завадили б. Я впевнений, що освіта журналіста ще не гарантує професіоналізму. Це не основа, але добре, коли є теоретичне підґрунтя. Я не мав діла з професійними журналістами. Мої співробітники також мають дипломи не пов’язані з журналістикою. Я вважаю, що фахову журналістську освіту потрібно здобувати, коли чітко знаєш, що хочеш цим займатися.

В Україні існує проблема монополізації ЗМІ. Таким чином олігархи лобіюють свої інтереси. Які в Польщі є форми власності ЗМІ?

У нас преса належить до закордонних концернів. Є, звісно, винятки – газета «Виборча» та «Політика». Вони у польській власності, хоча у приватній. До прикладу, газета «Політика» – це кооператив, тобто участь у капіталі мають працівники видання. Державної власності у пресі немає, лише радіо та телебачення. В Польщі є великий медіавласник – Зигмунт Солож, але він розбагатів за рахунок телебачення, а не прийшов в цю сферу багатим.

Газета «Виборча» є платною, і щоб прочитати повний текст, потрібно заплатити. В Україні дуже мало сайтів з платною підпискою. Чи поширене це явище в польських ЗМІ? 

«Виборча» є платною. У нас такі престижні видання є платними для перегляду. Для поляків сума оплати є дуже малою – щоб повністю читати газету «Виборчу» потягом місяця я плачу близько 6 злотих на місяць. Але є багато дармових (безкоштовних – авт.) сайтів. Звісно, ті що платні – якісніші. Я думаю, там більш відповідальна журналістика. Безкоштовні видання можуть займатися пропагандою, адже мусить найтися  спонсор, який профінансує виробництво.

Але ж існують стандарти, етика. Чим керується польський журналіст у своїй роботі?

Звісно є стандарти етичні. В Польщі нема власного етичного кодексу, як в Україні, але в нас діяльність журналістів регулює закон про пресу. Ми використовуємо загальновизнані етичні норми.

Чи існує в польських медіа цензура? Якщо так, то на якому рівні?

Цензури в Польщі нема. Є редактор видання, відповідальний, який від імені власника випускає тексти. Крім того, існує самоцензура: журналісти не розпускають язика на повну, бо будуть відповідати за свої слова.

журналісти не розпускають язика на повну, бо будуть відповідати за свої слова.

Перед судом треба буде довести все опубліковане, у разі позову.

Якщо мова пішла про суд, то як часто на польські ЗМІ подають позови?

Рідко. Якщо журналіст знає якусь контраверсну інформацію, то він має мати серйозні докази. Адже потім у суді потрібно буде довести свою правоту. У нас такі справи можуть тягнутися 10-12 років.

Чи часті випадки перешкоджання журналістській діяльності в Польщі?

У Польщі це рідкість. Урядовці знають, що коли вони не схочуть говорити з журналістом, то зроблять собі гірше. Така людина відразу потрапляє «на сковорідку», особливо страждає репутація. У нас нема побиття чи фізичного перешкоджання. Був випадок, коли журналіст постраждав на акції протесту. Це була гучна справа, але травми були нанесені не умисно, а випадково. Україна в особливому положенні – вона на шляху до демократії. Налагодження роботи журналіста та сприйняття його в соціумі – це важливий етап.

У всьому світі Інтернет стає чи не головним джерелом інформації. Чи спостерігається в Польщі відплив аудиторії в Інтернет?

Як, мабуть, і всюди. Часто спостерігаю молодь, яка сидить у смартфонах. Нещодавно я їздив у Прагу, там така ж ситуація. Звісно, старші люди менше користуються гаджетами. Але є винятки.  До прикладу, моя мама, якій було 75 років, мала свій профіль на Фейсбуці, а теща ніколи не сідала за комп’ютер.  Ми живемо у світі великого вибору, в тому числі, з якого джерела споживати інформацію.

Як в телевізійних, так і в друкованих ЗМІ України існує тенденція висвітлювати так звані «кровожерливі новини», тобто кримінал, ДТП. Чи є це в Польщі?

Таке явище існує. Особисто я не цікавлюсь такими подіями. Це для невибагливого контингенту людей. Мене більше цікавить політична тематика. Якщо говорити про українські ЗМІ, то я читаю тижневики «Українська правда» та «Тиждень».

Чому саме ці видання?

Якось я поїхав до свого колеги в Канаду. Він займається тим же, що і я – продюсує програму для української діаспори в Канаді. Я поїхав подивитися як виглядає продюсерська фірма. Вони отримали матеріал з України, змонтований і з готовою начиткою. Його журналісти переробили повністю начитку та монтаж. Я запитав його: «Навіщо перероблювати все з нуля?», на що він відповів: «Для канадської аудиторії вимагається інший спосіб подачі матеріалу – що? Де? Коли? Без оцінювання». Ось в Українській правді мені подобається подача – мінімум суджень.

На Вашій сторінці можна спостерігати фемінітиви Polek i Polaków, Ukrainek i Ukraińców. Чи вживаєте Ви фемінітиви зазвичай і чи актуальне це питання в Польщі?

Особисто я вживаю фемінітиви. Є українці, а є українки, так само є керівники, а є керівниці. Мова жива і розвивається. Жінки заслуговують на те, щоб їх не називали чоловіками. В Україні це медичне питання, а в Польщі політичне, адже це кримінал. Феміністичний рух міцний. Існують «чорні марші» – акції  за право жінок на аборт. Жінки кажуть,що це їх діло, бо стосується їх тіла. Це не тільки справа абортів. Все не так, як на заході чи в Скандинавських країнах. Там такого не існує – жінки на рівні. Там жінки присутні й у політиці, і в економіці, і в бізнесі – це нормальне явище. Наразі єдине, це те, що в Польщі має бути певна кількість жінок в партії.

Чи співпрацювали Ви з українськими ЗМІ?

Важко це назвати співпрацею. Звичайно, я їздив на різні стажування. Для каналу про українців за кордоном я навіть зробив десяток матеріалів. Крім того, я співпрацюю з українцями які готують програми такої тематики. Подібні програми є не тільки в Польщі, а й у Литві, у Сербії, в Канаді.

Актуальним питанням на сьогодні є ставлення до українських мігрантів. Як в польських медіа висвітлюється тема українських заробітчан?

Я б сказав, що дуже позитивно. Це продиктовано економічною ситуацією, яка склалася у Польщі. У нас мало безробітних. Кожного року у Польщі бракує 200 тисяч працівників. Президент Польщі на одній прес-конференції сказав, що він сподівається на громадян «близьких нам культур», тобто українців і білорусів. В Польщі на ринок праці щороку виходить 300 тисяч молодих людей, а відходить на пенсію пів мільйона.  З популістичних міркувань було понижено пенсійний вік для чоловіків і жінок, тому Польща потребуватиме заробітчан ще більше. Адже хтось мусить утримувати наших пенсіонерів.

Назвіть будь ласка три основні якості, які є найважливішими для журналіста, на Вашу думку.

Я вважаю, що все завжди стоїть на людях. У журналістиці важливо мати стержень, завжди доходити до суті справи, щоб зрозуміти та висвітлити. Крім того, потрібно бути особистістю. Інакше успіху не досягти, адже журналіст – це комунікатор. І, звісно, бути зацікавленим. Байдужість і журналістика – це речі несумісні.

Байдужість і журналістика – це речі несумісні.

Перший президент Чехії сказав народові такі слова: «не боятися, не брехати, не красти». Ці слова універсальні.

Українець за національністю, але поляк за паспортом, Єжи розповів, що завжди радий відвідати Україну з культурною метою, чи з просвітницькою, адже йому завжди є що сказати.

 

Фото: Людмила Лабович, Наше Слово
Текст: Ольга Лелюх