Сьогодні учасники медіафоруму могли обрати спікерів самостійно: паралельно працювало 4 руми за різними темами/жанрами. Увагу членів нашої ГО привернув Крим, меншини, «ті, хто вражають», розслідування та ділова журналістика. Про що говорили та що запитували – у нашому огляді.

1. Панель «Крим: як інтегрувати окуповані території в український медіапростір».

Підіймаємося у «жовтий зал» ще за півгодини до початку роботи руму і шукаємо розетку. Єдина ледь примітна – не працює. Запитуємо, чи можна підключитися до переноски, від якої працює проектор, у відповідь: «ні». Розуміємо, що сьогодні пишемо не на чорній клавіатурі сірого hp, а чорною ручкою у блокноті від Lviv Media Forum. У приміщенні холодно, але нас гріє думка про безкоштовну каву, випиту 10 хвилинами раніше.

9:30. Спікер та деякі спікерки затримуються. Після того, як в приміщенні з’являється помітний шум, через 21 хвилину одна з тих, хто все ж прийшов вчасно, пропонує увімкнути 11-хвилинний фільм від спецпроекту Радіо Свобода «Крим. Реалії» – «Переможців не судять?». Встигаємо подивитися 6 хвилин, на сьомій – упевнено в залу заходять ті, кого «автобус від готелю пізно забрав».

10:02. Слово бере журналістка «Дзеркала тижня» Валентина Самар. Серед найважливіших цитат:

«Україна для себе відкрила кримських татар тільки після анексії».

«Ми повинні визначитися: ми повертаємо Крим, чи ми чекаємо, коли він повернеться».

«Для того, щоб йти в Крим, треба знати, що сказати. Наш Президент взагалі перший рік (2014 – авт.) боявся слово «Крим» промовляти».

10:07. Мікрофон у руках головної редакторки «Української правди», співавторки книги «Мустафа Джемілєв. Незламний» Севгіль Мусаєвої (десь через годину ми проситимемо її підписати нам книгу, яка поповнить колекцію куплених-непрочитаних, а вона квапливо писатиме нам побажання «успіхів і миру»). До найважливіших цитат та риторичних запитань:

«Людям на материку (в Україні – авт.) треба визначитися: нам потрібні території чи люди. Треба чесно відповісти на це запитання».

«Стратегія держави стосовно Криму закінчується трьома словами «Крим – це Україна».

10:14. Слово бере та, хто не запізнилася і займала увагу аудиторії коротким документальним фільмом. Та, хто не запізнилася, це журналістка Радіо Свобода «Крим. Реалії» Олена Дуб (менш, ніж через годину, ми будемо брати у неї візитку і дякувати за лайфові репортажі з півострова).

Олена Дуб говорить про те, що їхньою цільовою аудиторією є люди на окупованих територіях. Попри те, що більшість українських сайтів у Криму заблоковані, люди обходять блокування й читають новини з України.

«Нам часто пишуть в чат «Ми не ставимо вам лайки, але ми вас читаємо», – Олена пояснює, що в Криму людей можуть переслідувати за лайки під українськими відео, тому зацікавлені люди їх дивляться, але не залишають після цього жодних слідів.

10:20. Мікрофон у журналіста Крим SOS, співавтора книги «Мустафа Джемілєв. Незламний» Аліма Алієва. Він говорить, що люди на півострові живуть між медіа та реальністю:

«Мені люди кажуть: якби ми не виходили на вулицю і читали тільки українські ЗМІ, ми б жили в іншій реальності».

10:26. Знову говорить Севгіль Мусаєва. Розказує про те, що журналістам, які їздять у Крим, аби збирати інформацію, поступово забороняють в’їжджати на пів-ів. Згадує, що постраждало авто однієї журналістки після того, як вийшов матеріал під її іменем: їй пробили колеса й розбили вікна у Криму.

«Тепер їздять туди наші кореспонденти і пишуть статті під псевдонімами».

10:30. Додає Валентина Самар.

«Люди в Криму хочуть читати добрі новини: про наші перемоги, про те, як країна змінюється».

10:34. Додає Севгіль Мусаєва.

«Ми мало розповідали українцям про кримчан протягом 25 років. Коли я приїхала навчатися до Києва, у мене запитували: чому я не ношу паранджу та чи правда, що кримські татари скуповують і продають землю в Криму під забудову. Про депортацію мало хто знав. Це вже після анексії цю тему почали обговорювати».

Закінчуємо ми об 11, із затримкою на півгодини. З головою, заповненою інформацією, та блокнотом, заповненим надписами некаліграфічним почерком, ми спускаємося на кава-перерву. Радіємо її безоплатності та знову йдемо на другий поверх, щоправда, в іншу кімнату. Будемо слухати про меншини.

2. Панель «Більшості не існує: як медіа говорять про меншини».

Тут не вказуватимемо хронологію, оскільки йдеться про діалог, лише відмітимо ключові фрази виступаючих, яких у цьому румі двоє.

Журналістка та авторка спецпроекту «Наші інші» на theUkrainians Олеся Яремчук. Олеся пише репортажі про національні меншини в Україні:

«Ми ще не розкрили це українське багатоманіття. Ось, до прикладу, на півдні є греки, болгари, гагаузи, шведи. І звідки там взялися шведи?».

Журналіст Radio Skovoroda Володимир Бєглов:

«Коли я в кав’ярні попросив сиропу до кави, продавець сказав: «Ну ви жидочок», не розуміючи, що таким чином він дискредитував усю націю».

«У Радянському Союзі інвалідів селили на 4 поверсі, щоб ми їх не бачили. А думали, що Україна – це країна 35-річних гетеросексуальних білих чоловіків».

«Коли до мене приходять мої герої (гості ефіру на радіо – авт.), я запитую у них дві речі: перше, як вас представити; друге – ваша історія».

Після коротких оплесків спускаємося у найбільшу кімнату цієї арени, аби послухати того, хто керує «вражаючими» журналістами українського медіапростору.

3. Панель Public Talk.

Формат – розмова між модератором, журналістом Громадського радіо Андрієм Куліковим, та гостем – генеральним директором 1+1 Олександром Ткаченком.

Починаємо о 12:00. Підсумувати відповіді Ткаченка можна трьома цитатами:

«Ми б хотіли зробити наші медіа бізнесом».

«Новини, які вражають, це новини про те, що цікаво пересічному глядачеві».

«Якщо є скандал, говоріть нам – і ми про нього розкажемо».

О 12:30 ми стаємо в недуже довгу чергу за обідом у коридорі, а потім ретельно вивчаємо кольори стільців на найбільшому стадіоні Львова, час від часу, відчуваючи запах недешевих цигарок журналістів-учасників.

4. Панель «Розлідування».

13:48. Сидимо на синіх стільцях, на колінах тримаємо навушники для перекладу. У цьому румі говорять про роботу з відкритими даними, звідки брати теми для розслідувань та з’ясовуємо, чи намагаються посадовці впливати на журналістів-розслідувачів. До ключових цитат:

«Українська війна – це перша європейська війна, яка велася в інтернеті», – журналіст-розслідувач Bellingcat, США Арік Толер.

«Я все ж вважаю, що журналісту потрібно вести свою тему, докопуватися», – журналіст-розслідувач програми «Схеми» Сергій Андрушко говорив, що над темою потрібно працювати і після того, як вона піде в ефір. (через хвилин 30 ми випадково будемо з ним пити каву й шукати відповідь на запитання «для чого нам розслідування на всеукраїнському рівні, якщо вони ні до чого не призводять», яке ми обговорювали в минулому семестрі на парі).

5. Панель «Ділова журналістика».

У залі – Ніна Міщенко, яка раніше працювала у Forbes, та Борис Давиденко з Оленою Шкарповою – з VoxUkraine. Слухаємо про ТОП-10 порад при написанні фічеру та бізнес- і економічну журналістику в Україні.

16:14. Ніна Міщенко, що не можна було не записати:

«Forbes – це такий вид журналістики, який у нас не люблять, адже він про історії успіху».

«Ми любимо скиглити, американці – хизуватися, чого нам не вистачає».

«Фічер – це репортаж у минулому часі».

«Змушуйте людей згадувати».

16:52. Борис Давиденко, відкриття?:

«Матеріал, що пишуть місяць, завжди програє Кардашян і її попі».

«От коли говорять, що в Україні не працює платна підписка, – а що, хтось пробував зробити якісне медіа?»

17:33. Олена Шкарпова, про фактчекінг:

«Фактчек – це особиста відповідальність кожного журналіста».